голову і з насолодою втягала повітря, що доносилося із скелі Ради — пах від тигрової шкури.
— Коли б не Акела, та не Сірий Брат, я нічого не міг би зробити, — сказав під кінець Моуглі. — Ох матінко, матусьо! Коли б ти бачила, як буйволи лізли в яр і кинулися у ворота, коли людська родина почала кидати на мене каміння.
— Я радію, що сього не бачила, — сухо сказала Вовчиця. — Не сила моя було б бачити, як за одним з моїх дітей ганяються, як за шакалом! Далася б я в знаки людям! Помилувала б тільки ту жінку, що давала тобі молоко. Так, тільки її одну!
— Заспокойся, заспокойся, Ракша! — тихо зауважив Вовк. — Наше жабеня повернулося до нас… та ще таким розумненьким, що його власний батько мусить лизати йому ноги. А що значить зайва рана на голові? Дай людям спокій.
— Дай людям спокій, — проказали Балу та Багіра.
Моуглі, що лежав, схиливши голову до боку Вовчиці, задоволено всміхнувся і зауважив, що з свого боку він не бажає ні бачити, ні чути людей, ні нюхати їх.
— Ну, а коли люди не лишать тебе, маленький братіку? Що ти тоді зробиш? — спитав Акела, прислухаючись одним ухом.
