нятко моє, — зауважила Вовчиця, прямуючи у високу траву і ховаючись у ній.
— А тепер, — весело сказав Моуглі, заглянувши в хату, — вони сидять всі круг Булдео, котрий плете їм всякі дурниці. Коли скінчить він свої оповідання, то певно всі вони прийдуть сюди з червоним вогнем і спалять вас обох. На чому ви порішили?
— Я переговорила з моїм чоловіком, — сказала Месуа. — Канхивара звідси за тридцять миль, і певно там зможемо ми зустріти англійців.
— Се що за родина? — спитав Моуглі.
— Не знаю. Вони білі, і кажуть, що вони керують нашою країною і не дозволяють бити і палити людей без свідків. Коли на ніч настигнемо туди, то будемо живі… А ні — то помремо.
— Ну то живіть. Сьогодня ні одна людина не вийде за ворота. Що то він робить там?
Чоловік Месуа прикляк в куточку і щось пильно вигортав.
— Тут трошки грошей, — сказала Месуа.
— Більше ми не можемо з собою взяти.
— Ах так. Се ті річи, що переходять з рук до рук і ніколи не нагріваються. А хіба вони потрібні ще десь крім сього місця? — спитав Моуглі.
Чоловік Месуа суворо подивився на хлопця.
— Дурень він, а не чорт, — пробурчав він.
