кають залізну скриню. За мить кімната була порожною. Багіра виплигнула у вікно і стала поруч з Моуглі, а вулицями з галасом і криком нісся потік людей. Опановані жахом вони розбігалися по своїх хатах.
— Ну тепер до ранку вони й не ворухнуться, — спокійно промовила Багіра. — А потім що?
Здавалося, що село тонуло у сні, але коли Багіра та Моуглі прислухалися, то почули, як торохтять скрині з збіжжям. То селяне присували їх до дверей. Багіра казала правду: селяне не насмілювалися до ранку виходити з хат. Моуглі сидів мовчки, а лице йому робилося все сумнішим та сумнішим.
— Хіба я щось негарне зробила? — спитала Багіра, лащучись до хлопця.
— Тільки гарне. Постережи їх до ранку. Я спати піду.
Моуглі побіг в нетрі, впав коло скелі на землю, заснув і спав ввесь день і цілу ніч. Коли він прокинувся, то поруч з ним лежала Багіра, а перед нею тільки що забита сарна. Багіра з цікавістю стежила, як Моуглі справляється з ножем, потім як він наївся, напився і знов ліг підперши голову руками.
— Твої чоловік та жінка безпечно дісталися вже до Канхивари, — промовила вона. — Твоя мати се переказала через Чілі. До півночи пощастило їм знайти коняку, і вони поїхали дуже скоро. Ну, хіба се не гарно?
