— Дуже гарно, — сказав Моуглі.
— А твоя людська родина не ворушилася аж поки сонце ген-ген підбилося. Потім вони поснідали, спробували вийти на вулицю і знову поховалися.
— Чи не вгледіли вони часом тебе?
— Можливо. Я перед ранком качалася в пиляці коло воріт і співала сама собі. Ну, маленький братіку, тепер нам вже нема чого тут робити. Ходім разом з Балу на полювання. Він хоче показати тобі нові вулиці, а ми всі хочемо, щоб ти повернувся до нас і жив, як і перше. Не дивився більше тим поглядом, що лякав навіть і мене. Чоловіка та жінку тепер не вкинуть в червону квітку і в нетрях все гаразд. Правда-ж? Забудьмо про людську родину.
— Забудьмо… через якийсь час. Де тепер пасеться Газі?
— Де надумає. Хто може відповідати за »Мовчазного!« А нащо він тобі? Що може зробити Газі, чого не можемо зробити ми?
— Попрохай його, щоб прийшов сюди з своїми трьома синами.
— Але ж, маленький братіку, якось то… не личить казати Газі: «приходь сюди«, »йди туди«. Пригадай — він же голова над нетрями і перш, нїж змінився твій погляд після того, як пожив ти між людьми, він вивчив тебе одному головному вислову.
