сказав Моуглі. — Певне який-небудь шакал міг проникнути так глибоко, щоб укусити сю велику Білу Відлогу? Певно вона божевільна. Батьку над кобрами, я не бачу тут нічого такого, щоб міг узяти.
— Божуся богами сонця і місяця, се передсмертне божевілля! — прошипіла кобра.
— Перш нїж заплющаться навіки твої очі, я зроблю тобі милостиню. Глянь, і ти побачиш те, чого не бачила ще ні одна людина.
— Ну, пам'ятав би в нетрях той, хто забалакав би про милостиню для Моуглі, — вимовив крізь зуби хлопець, — але відомо мені, що темрява міняє все. Я погляну, коли ти того хочеш.
Він уважно озирнувся навколо і взяв з долівки жменю чогось блискучого.
— Ого, — сказав він, — се подібне до того, чим грається людська родина, тільки сі річи жовті, а ті темні.
Він кинув на долівку золоті монети і пішов далі. Долівка печери була закидана на п'ять чи шість футів товщиною золотими та срібними монетами, що висипалися з мішків, де перед тим вони лежали. За довгі роки вони зляглися так як пісок мокрий, що хвилі прибивають до берега. На сих купах грошей і між ними валялися і здіймалися срібні намети, що ставляють на слонів, оздоблені кованим золотом і дорогими самоцвітами. Тут були
