родини, і нам нема діла до того, що велить смугнастий убивця хазяйського товару.Людська дитина — наша; вона вмре тільки тоді, коли ми сами того забажаємо.
— Забажаєте ви! Яке мені діло до вашого бажання! Присягаюсь биком, котрого я вбив, се занадто! Чи довго ще буду стояти я перед сією собачою норою, чекаючи, поки ви виконаєте мої законні домагання? Се питаю я, я, Шер-хан!…
Реви тигра, як грім, заповнили все лігво.Вовчиця визволилася від дітей і кинулася наперед; очі їй блищали в темряві, як дві зелені зірки; вона сміливо глянула в очі тигрові.
— А я, Ракша (чорт), скажу тобі, що дитина моя; чуєш ти, кривий, — моя власна! І вона не буде вбитою! Вона буде жити і належатиме до нашої родини, буде полювати разом з нами. А врешті, — чуєш ти, охотнику за маленькими, голодними дітьми, ти, що глитаєш жаб та рибу, — вона уб'є тебе! А тепер іди геть звідсіль, бо, присягаюсь сарною, котру убила (я не їм хазяйських тварин), ти повернешся до своєї матері, — ти, осмалений звіре, ще кривішим, нїж сюди прийшов! Геть!
Вовк дивився здивовано на свою люту Вовчицю. Шер-хан не боявся Вовка, але не міг встояти проти Вовчиці: він розумів, що пере-
