— Що б і хто б там не був, білий чи чорний, смерть чи життя, — а я лягаю спати, маленький братіку. Я не можу, як де-які, полювати всю ніч і вити ввесь день.
Багіра пішла геть за дві милі до знайомого лігва. Моуглі скоренько зліз на відповідне дерево, позв'язував до купи гильки кількох ліан і швидче, ніж ми розповіли про се, вже гойдався за п'ятьдесять футів над землею. Хоча Моуглі і не мав огиди до денного світла, але все ж таки брав приклад з своїх друзів і користувався ним яко мога меньше.
Коли він прокинувся від гоміну тих, що мешкають на деревах, вже смеркалося. Йому снилася та гарна річ з самоцвітами, котру він закинув геть.
— Гляну я ще раз на ту річ, — сказав Моуглі злазячи з ліани, але Багіра попередила його. Серед смеркової тиші долетіло до нього її прискання.
— Де колючка? — гукнув Моуглі.
— Якась людина взяла її. Ось слід її.
— Ну, тепер побачимо, чи правду казала Зуу. Коли та річ — смерть, — то чоловік, що взяв її, мусить вмерти. Ходім за ним.
— Перше пополюємо, — промовила Багіра.
— Очима добре не побачиш натщесерце. Люди ходять помалу, а в нетрях занадто вохко, і збережеться найменший слід.
Вони як тільки могли скоренько пополю-
