Моуглі підбіг і подивився на слід.
— Се нога ловця з родини гондів, — промовив він. — Глянь: ось тут волочив він по землі свою стрілку. От через що так раптово зник перший слід. Велика нога сховалася від маленької ноги.
— Се правда, — сказала Багіра. — Ну, щоб не переплутувати, підемо кожний по одному слідові. Я, маленький братіку, буду великою ногою, а ти маленькою ногою, гондом. Багіра плигнула до першого сліду, а Моуглі нахилився і почав розглядати слід маленького дикуна.
— Ну, — сказала Багіра, що все держалася сліду, — ось я, велика нога, тут звертаю вбік. Ось я ховаюся за скелю і стою, не ворухнувши навіть ногою. Гукни, як там твій слід, маленький братіку!
— Ось я, маленька нога, дохожу до скелі, — сказав Моуглі. — Ось я сідаю під скелею, обпираюся на праву руку, а стрілку ставляю між ногами. Я чекаю довго, бо тут глибокий слід від моєї ноги.
— Я також, — промовила Багіра, сховавшись за скелю. — Я чекаю, спершися на камінь кінцем колючки. Вона сприсає, бо на камені здряпнуто. А що ти робиш?
— Тут виломано одну… дві маленькі гильки і одна більша, — тихо промовив Моуглі — Щоб се могло значити? Ага, тепер
