— Люди завжди мають нахил швидче їсти, нїж бігати, — відповів Моуглі, то зникаючи між кущами, то з'являючись.
Багіра, що йшла ліворуч від нього, випустила якийсь надзвичайний горловий згук.
— Ось один, що вже назавжди залишив їжу, — промовила вона.
Під кущем лежав людський труп в квітчастій одежі, кругом була розсипана мука.
— І се зроблено ломакою з бамбуку, — сказав Моуглі. — Глянь! Ось білий порох, що люди вживають до їжі. Вони відобрали у сього здобич… він нїс їм їжу… і лишили його самого на їжу Чілі, — коршунові.
— Се третій, — промовила Багіра.
— Я однесу, свіжих великих жаб батькові над кобрами і нагодую його, — сказав Моуглі сам собі. — Та річ, що п'є кров слонячу, сама смерть… а все ж я не розумію!
— Ходи далі! — промовила Багіра.
Не пройшли вони ще й пів милі, як почули похоронну пісню Ко. Сей хижий птах співав на вершечку тамариска, під котрим лежало троє людей. Огонь майже вже потух під залізною сковородою, на котрій лежав підгорілий шматок чорного хліба. Коло огню, виблискуючи проти сонця, лежав оздоблений самоцвітами анк.
— Скоро ж зробила своє діло ся річ, от і край всьому, — сказала Багіра. — Від чого
