людській дитині буде дуже кепсько. Пождемо, побачимо, як буде цвісти моква.
Та в сю весну мовка, найулюблене дерево Балу, зовсім не цвіло. Зеленкувато-жовті, ніби то з воску зроблені квітки, загинули від спеки, перш нїж розквітли, а коли Балу зоп'явся на задні лапи і почав трусити дерево, то на його злетіло тільки кілька листків, від котрих дуже негарно пахло.
Неможлива спека, що поволі залазила в нетрі, дійшла нарешті до самої середини. Нетрі спочатку пожовкли, потім зробилися мурими і нарешті зовсім чорними. Трава на схилах балок та проваль вся вигоріла, і сухі стебла стреміли, як дроти: сховані по-під горами озера обміліли й повисихали; слід, що лишався на березі, здавався ніби вилитий із заліза; соковиті ліани, що оповивали дерева, падали додолу і гинули; очеретяні дерева повсихали, і стебла їх аж дзвеніли від подува вітру; мох на скелях лущився і падав в нетрі. Через якийсь час скелі стояли вже цілком голими.
Птиці і малпи завчасу перекочували на північ, передбачаючи, що може бути далі. Сарни й дикі вепрі кинулися на спалені сонцем царини селян і там часто здихали перед людськими очима, та ті й сами були такі кволі, що не могли вбивати їх. Тільки яструб Чіль потовщав за сей час, бо було скрізь доволі
