— Я нічого того і в гадці не мав, — сумно відповів Моуглі і похмурив свої густі чорні брови.
— Так, вони ненавидять тебе за те, що ти людина. Будь же й ти розумним. Я завсігди думаю про те, що коли Акела дасть маху на ловах, — а що-разу йому тяжче доводиться справлятись з сарнами, — родина обуриться проти нього, а разом з тим і проти тебе. Ступай же мерщій в долину, де стоять людські хати, та візьми червоний цвіт; вони його розводять у себе. Тоді будеш мати сильнішого товариша, нїж кого-небудь з нашої родини. Здобудь червону квітку.
Кажучи про червону квітку, Багіра мала на увазі огонь. Ні одна істота в нетрях не зве огонь справжньою назвою. Кожна тварина почуває перед ним несвідомо смертельний жах і не насмілюється навіть називати його.
— Червону квітку? — переказав Моуглі. — Ту, що вночі видно коло їх хат? Я здобуду її.
— Се каже людина! — з гордістю сказала Багіра. — Пам'ятай же, що квітка та росте в маленьких горщечках. Дістань хутчій ту квітку і тримай її у себе до слушного часу.
— Гаразд, — сказав Моуглі, — я піду. Але чи певна ж ти, моя Багіро, — він міцно обняв її за шию і пильно подивився в її великі очі, — чи певна, кажу, ти, що то все виходить через Шер-хана?
