ОСТАП: Хоч би й різали?
ГАЛЯ (плачливо): Хоч би й різали.
ОСТАП: Хоч би й пекли?
ГАЛЯ (ударяє в плач): Хоч би й пекли. (По хвилі з надією). Але може вони й зовсім не надїдуть.
ЮРКО (наслухує): Здається, гей би кінський тупіт чути… (Припадає вухом до землі.) Так і є — знов якісь їдуть. (Вилазить на дерево.)
ОСТАП: Що-ж ти бачиш?
ЮРКО: Іде військо… блищать до сонця списи… та це не наші, бо островерхі у них шапки!
ОСТАП: Це татари! Багато їх?
ЮРКО: Малий відділ.
ОСТАП: Відки їдуть? Певно бачили козаків!
ЮРКО: З противної сторони надїзджають… не могли бачити, бо козаки давно вже скрилися за горою. Ось звертають під нашу хату! (Злазить).
ГАЛЯ (біжить до хати): Дідусю! Татари йдуть!
ДІДУСЬ (виходить): Не бійтеся! Бог нас охоронить! Та й що їм тут довго гаїти-