Років із пять тому назад як я була у сьому запущеному саду, похилому, дупловатому і по-декуди підпертому: де-инде на деревах манячіли яблука, груші потроху, і там така-ж і людина посовом ходила з цїпком — сивезна, похила, згорблена, що сама ще потребує підперки, доглядала саду.
Побачивши крізь ветхий тин сї обставини заманулось менї зайти більше із цїкавости в той сад, нїж із потреби того плоду. Зацїкавив мене дїдусь. Зайшла погуторити з ним. Да ще подумала: що да як би цей сад да вмів гомонїти, да переказав би нам так як у Андерсенових казках, що всї бездушні речі говорили! Я й сама таки маю древность — столїтнїй стіл, що ще татусь залїзши під його передягнувшись, щоб не пізнала — ховав ся від мене, а я його шукала. А скілько там за ним переобідало і значних людий і родини! Тут поминали близьких незабутих покійників і плакали, тут і весїльні сьміяли ся і радїли в своїх мріях про щастє… Як би розказав, що тодї почував із їх життя! Як тодї було, які звичаї, які потреби духові й матеріяльні, щоб поміряти їх до теперішнього: ще згага накипає на устах, як подумаєш, які наші тепер невпинні бажання великі — до болїсти серця, так просьвіта широко сяйнула. І се все зворушило мою душу… Культури бажаємо, широкого розвою і свободи ума, щоб розмахнути ся простірно надбанням науки і розширити їх далї і дати поживу иньшим працьовникам для корисного вжитку.
