Не зазнаю я сього саду квітчастим: був же й він пахущий і рясний овощами, з веселим щебетаннєм соловія, що не одній душі надихав хоч хвилину щастя, поетичні мрії, умягчав душу, і все се мигтїло красою колись округи. І скілько оцей дїдусь симпатичний, похилий, немощний, що колись не такий був… і також може мигтїв постаттю, красною річчю, і всього перечував за свій вік, і почував молодо, радісно, що душа в гору росла! Багато мрій і бажань хвильово наплило і в мою голову… Сей дїдусь може не раз боров ся в життю своїм, а тепер притулившись уже в соломяній будочцї, радїє і тому захисту, що здобув собі й такої роскоші на старість.
Не раз вітер трепав-трощив оті дерева похилі; так і він бував у боротьбі з життєм трудним, що несумінно було, і риси зоставили слїд на його обличчі та на його похилій постатї.
Питаю у дїдуся: — Хто тебе провідує, хто твою душу контентує-одогріває й одхаює од усяких халеп?… Як оце сам ти тут живеш?
— Да було нас тут гуком, добродїйко, — дїдусь одмовив опершись на свою підмогу, — да Господь забрав, осиротив мене… Отого гилля потрощила буря — лист пошморгала на тих старих деревах, так і в мойому життю, добродїйко, стало ся. Ото мав я двоє дїток — померли; і стара принадна була — сказати — теж умерла. За ними з жалю пошла… От я й зостав ся обшморганий, обголений бурею так, як оті мої сотовариші. А було нас рясно: Я їх поховав… Мир запоміг. А тепер щоб не простягати руки, я згодив ся саду стерегти і скінчити своє життє…
Я походила по саду, подивилась і посумувала в купі з дїдусем. Гірка старість одинока, да ще й безхлїбє…
— Хто-ж тепер до тебе ходить, дїдусю, завитає? обіходить тебе?
— Онука що недїлї ходить і сорочку менї приносить.
— А хто-ж тобі їсти варить? Хто годує?
— Бог.
— Як Бог?!
— Мир годує. То той, то сей принесе. Хто борщику, хто кашки, а хто й драночку дасть.
Я подумала: „Скілько тієї голечі, що сьвітять ся плечі!“ Кого Бог любить, тому і укаже як душу свою спасати.
— Нате-ж, дїдусю, й од мене лепту. Се й менї Господь указує вас шанувати.
