З горниць вийшов молоденький панич у синьому каптанку з срібними ґудзиками і в синьому картузї з двома срібними листиками вище козирька, саме над лобом; він підійшов до Карпа, пильно подивив ся на його, а далї спитав:
— То ви завжди їсте такий хлїб?
— Бува, що й такого нема, — одмовив Карпо.
— А ви здалека?
— З за Диканьки…
— Скільки-ж ви тут заробите у день?
— Як Бог дасть.
— А у вас дїтий багато?
— Четверо та пята жінка, — зітхнувши промовив Карпо.
— Хиба у вас не має землї, що ви прийшли у Полтаву заробляти?
— Нї, є. Надїлу пів десятини та хата похила на бік.
— Пів десятини?! — скрикнув панич. — Хиба-ж можливо прожити з сїмєю на пів десятинї?
— Живемо… Заробляємо по людїх, у кочубеївській якономії… Та цей рік хлїб не вродив — заробили мало, то злиднї й женуть у місто на заробітки, щоб дїти не подубли з холоду та з голоду…
Панич похитав головою і пішов із двору. Карпо почав рубати дрова. Видно Господь зглянув ся над моїми дїтьми, думав він, що післав менї від разу роботу. Карпо працював щиро і над вечір скінчив рубати дрова. Дївчина винесла йому семигривенника.
— У мене не має здачі.
— Казали панї, щоб усї вам віддати.
— Спасибі. Буде на гостинець дїтям.
Карпо попрощав ся і вийшов з двору. Ноги у нього дуже болїли і він сїв на пішоходах, спустивши ноги у рівчак. Де-б його переночувати — мислив він? Темнїло. Пішоходами йшла старенька жінка. Карпо запитав її:
— Чи ви, тїточко, не знаєте, де-б тут переночувати?
— Чом не знаю? Іди, чоловіче, цїєю вулицею прямо, потім візьми праворуч, а потім — лїворуч і пяті ворота від поворотки будуть жовті, навстяж відчинені, — ото й „постоялий“. Там копійки за три і переночуєш.
Старенька подибала далї, а Карпо посидївши ще трохи пішов шукати постоялого.
