Спитавши ще двох-трьох чоловіків, що трапили ся Карпови на зустріч, де постоялий, і знайшовши ворота розмальовані жовтою фарбою, Карпо увійшов у двір.
— Це постоялий? — спитав він ситого чоловіка, що стояв серед двору.
— Тобі переночувати?
— Еге.
— Пятачок…
— А менї казали — за гривню переночуєш.
— Пятачок…
— Змилуйтесь, хазяїн, візьміть з мене гривню… Я чоловік убогий…
— Пятачок, — одно провадив гладкий, узявшись у боки і важко дихаючи.
Карпо почухав потилицю… Він побачив, що хазяїн був невмолимий — треба було давати пятака. Він витяг з кишенї хустку, розвязав узлика і доставши того семигривенника, що зараз заробив, подав хозяїну постоялого. Гладкий покрутив семигривенника у пальцях, цокнув ним по зубах і сховав у гаман; потім витяг злота і віддав Карпови. Карпо те-ж покрутив злота у пальцях, а потім туго завязав його у край хустки і сховав хустку за халяву.
— Іди ген у ту хату, — промовив гладкий.
Карпо пішов. Увійшовши у хату, він поздоровкав ся, бо так ведеть ся між народом, та йому нїхто нїчого не одмовив на його витання, хоч у хатї й були люди. Горниця була простора та велика. По серединї стояв довгий деревляний стіл, а кругом нього дзиглик та ослони. Над столом на зелїзному гаку, що спускав ся з стелї, висїла лямпа. Лямпа горіла ясним сьвітом і осьвічувала всю горницю. Попід стїнами стояли „нари“. Біля столу сидїло троє: двоє селян, а третє щось таке, мов би й на пана схоже. Селяни перед себе на столї поклали хлїб та два оселедцї і збирали ся їсти; а пан, тулячи ся до сьвіту, читав надірвану здорову ґазету і курив циґарку. На нарах лежало двоє: старий дїд і хлопець років шіснацяти. Дїд спав, а хлопець стукав ногою об ногу своїми драними, що аж пальцї повилазили, чобітьми. Карпо несьміливо сїв на нарах біля дверий.
