показували передостанній номер газети „Воче-Дель-Пополо“, де було написано, що він зовсім не є доктор Леонардо, а тільки якийсь нікчемний еспанец дон Хозе Перейра.
Яку ж ціну я маю скласти вашій філософії про гармонійність і плановість мого життя?
Але ви слушно сказали, що я не вправилася б сама добитись до станції. Я залежу від вашої волі. Я сподіваюсь, що ви допоможете мені виїхати звідси над вечір і в усіх маршрутних справах зовсім покладаюся на вас. Коли така ваша ідея — будь ласка, їдьмо через лісові озера“.
Пепебийніс підкотив вісь з колесами під човен.
XV Кажуть, що роз'ятрена фантазія мистця може химерністю і надзвичайністю своєю випередити найдивовижніший витвір Натури, наймонструозніший факт Реальної Дійсности.
Але я признаюся, що вкупі з громадянами реалістами ніколи не йняв цьому віри. І той, кому ще треба доказів, мав би подивитися на човен, що їхав на колесах у цілком реальному лугові, серед живих і соковитих осик та ясенів, живий студент з химерним прізвищем Перебийніс (яке дійсно вирізане на кручі межи Задонецькими і Короповими хуторами, в чому кожен може сам переконатись), котив цього човна за весло, як за штельвагу, а в човні сиділа прекрасна жіноча фігурка — жива італійка Альцеста в літі тисяча дев'ятсот двадцять восьмого року. Я думаю, шо цей абсурдний факт, це гротескне сполучення несподіваних чужорідних елементів у прозаїчному лісі навпроти Тюндика сами по собі могли б переконати найбільш завзятого скептика.
Отже, човен котився лісовою дорогою. Як деякий запорожець, могутній Перебийніс тягнув чорноморську чайку на перетяжці, на носі спочивала берданка — бойова гаківниця, прекрасна генуезька бранка, задумлива й сумна, сиділа в кораблі, і корабель ваги-переваги никав по хвилястій лісовій дорозі.
