дове козацтво приставало до Хмельницкого. Пани вислали проти него війско, а він бив єго раз-у-раз: коло річки Жовті Води, під Корсунем, під Пилявою, під Зборовом та Збаражем… Народ покидав хати й роботу та плавом плив до Хмельницкого. Хто не мав шаблї чи рушницї, — брав косу, вила, коляку та йшов до війска. Збунтований народ по всему краю бив панів, жидів, ксьондзів, — тільки той живий тодї зістав ся, хто втїкав з України в Польщу. Милосердя не було: розлютований народ нїкого не жалїв. Не жалїли-ж народу й пани. Хоч і не могли вони з своїм війском побити Хмельницкого, але де застукають купку повстанцїв, мужиків чи козаків, то без жалю вбивають, катують, мучать — на палї настромлюють, очи виймають, палять… Найбільше катував і знущав ся над нашим народом князь Ярема Вишневецкий, україньский пан, що перекинув ся до панів-Ляхів, покатоличившись.
Нарештї під Зборовом Хмельницкий так притиснув короля й панів польских, що король мусїв мирити ся. Та на лихо тут злукавили Татари, злигавши ся з панами, — через те не міг Хмельницкий таких умов собі добути, яких хотїв. Одначе все-ж добув ся він дечого: між частиною України й Польщею мала бути проведена межа; нї Жидів, нї польского війска на Українї не повинно бути; віри православної Ляхи не мають зачіпати; козаків має бути 40
