увесь край. Один з гетьманів, розумний та смілий Петро Дорошенко, щирий оборонець україньскої волї, довго боров ся за неї, та бачучи, що сам не подужає, він пробував був завзяти помочи в Турка. Думка була така: а може Турок буде кращий за тих христіян, що роздирали нещасний край? Та ще й те: Турок далї сидїв — не міг з далека заводити свій лад на Українї, орду-ж татарску Турок би спиняв, коли-б жив у злагодї з Україною. Та нїчого не міг Дорошенко вдїяти проти більшої сили. Москва його подужала і вмер він у московскій неволї.
Колотнеча не втихала, і ввесь край так зруйновано, що правобічна Україна мало не вся лежала пустинею, — без хат, без людий, — тільки вовки вили та сухі кістки тисячів побитого народу лежали по степах. Сей страшний час народ прозвав Руїною, бо й справдї руїною тодї зробив ся увесь наш край…
Оттак занапащав ся наш край. Та тільки-ж не сами сусїди були за те винні, — винне було й наше козацтво.
За Богдана Хмельницкого вигнано було з України все панство. Усї стали вільні, вся земля стала народним добром. Козацтво в сїй боротьбі вело перед, давало всьому лад, — козацтву й припало найбільше землї та всякого иншого добра. Козацтво було й освіченїще
