Московскі пани помічали гірших людий серед значного козацтва; вони їх приваблювали до себе тим, що цар дарував таким людям великі землї на Вкраїнї. Доскочить такої землї який ненажера, та й починає на нїй порядкувати, а як на тій землї вже сидїли хлїбороби й робили, то він уже вимагав від них усяких відбутків на землю, бо „вона, — каже, моя, — менї її подаровано“. Народ на таке нїяк не хотїв пристати. Він думав, що вся земля на Вкраїнї була народня і нїхто не мав права дарувати її. Мужики часом тїкали на вільні землї, часом сварили ся, бунтовали ся. Та вже тут московскі пани оступали ся не за мужиків, а за того багача — полковника чи сотника, свого приятеля, та й примушували живосилом мужиків короти ся такому новому панови.
Де-далї таких пановитих людей ставало серед казацтва все більше та більше. Дедалї значне козацтво все дужче та дужче вбивало ся в силу, топчучи собі під ноги народ. А народ, побачивши, що замість старих панів, має нових, почав і проти цих ворогувати, почав кривим оком ворожим поглядати на все козацтво. Через те, як котрий гетьман оступав ся за вкраїньску волю, за гетьманщину, то народ не запомогав єму. Та треба і те сказати, що дедалї, то серед значного козацтва все менше та менше було таких, що стояли за народню волю, а білше таких, що гризли ся
