до стола, він роздобув десь старої смердячої оливи від машини і незамітно налив тої оливи до салати. Як вже подано салату, Казимір став вихвалювати, що салата його незвичайна, якої ніде нема, бо насіння з неї він спровадив аж з самої Італії. Перший полумисок подано молодій. Вона взяла до уст, скривилася, і викинула назад. Мало що хибувало, а булаби викидала все зі себе. Врешті скоштував й Казимір. Відразу почервонів як бурак, надувся як індик, встав і крикнув: „Бійтеся Бога, панове, не беріть салати, бо вона не добра“. Всі в сміх. Стали в голос реготатися та дотинати молодому, що так вихвалював аж під небеса салату, а тимчасом вона не добра. То ще більше озлобило Саборського. „Ні, панове, то салата знаменита, але хтось її споганив. Мусів хтось долити до неї чогось недоброго. Але хтоби то міг таке зробити… О, я дізнаюсь, але горе йому буде, о горе…“ Побіг до кухні.
„Трутина“ — скричала Діяна. Хтось кричав навіть, щоби зараз поїхати по лікаря, бо можливо, що молода пані отруїлася.
„Успокійтеся панове“ — сказав Казимір вернувши з кухні. — „То не трутина, але замість доброї оливи якийсь опришок налив старої смердячої. Та я вже знаю хто то такий. Справлю я йому баль, але по весіллю, бо тепер не хочу псувати шановному панству гумору“.
Казимір зараз як влетів до кухні спитав кухаря, хто помогав йому в роботі. І як лише довідався, що Семен Довганюк був помічни-
