ком, так відразу догадався, що то ніхто инший лише він зробив йому таку ганьбу. І справді по весіллю Семен відпокутував свій жарт. Сам Казимір вилатав його канчуком так, що місяць не міг опамятатися.
За панщини пани присвоїли собі навіть таке право, що кому пан казав з ким побиратися, то так мусіло й бути. Не було ніякого відклику, ні противитися не було можна панській волі, бо горе такому, що важивби спротивитися.
Саборський довго не міг забути тої „салати“. Кара, яку він за те вимірив Семенови, була для нього за мала. Він думав собі, що то лише перший свій гнів усмирив тою карою. Йому належиться за те далеко більша. Бо й якже то може бути, щоби такий хам, бидло могло на щось подібного зважитись і таку ганьбу нанести в часі самого весілля йому „ясновельможному“ панови на Заболотові. О, се мусить бути тяжко покаране! — міркував звірський дідич. Щось в місяць по весіллю закликав до себе кількох своїх „невольників“. Між ними був також Семен Довганюк. А о сего головно й ходило „ясновельможному“. Він звернувся з дикою усмішкою до Семена і сказав:
„Правда, Семене, що ти хотів женитися з панною Анною?“
„Так, ясновельможний пане“ — відповів Семен.
„А чи вона любить тебе?“
