дом завбільшки курячого яйця сипало як з мішка. Такого граду ще ніхто не памятав. Ще до того зірвалася така буря, що зривала стріхи з будинків; вікна майже ані одного не зістало, птахи падали неживі на землю. По полях було білісінько від граду, як в зимі від снігу. Скрізь куди лише оком глянути, здавалося, все було присипане натовченим на кусні склом.
Як буря втихомирилася, на дворі випогодилося, засвітило сонце, повіяв легенький вітрець, повиходили засумовані люди на поле. Повиходили і лише руки заломлювали з розпуки та гірко зітхали. Бідна головонько, знова нехибний голод. Хто мав деякі припаси, то не така ще чорна доля заглядала йому в вічі. Але таких у Заболотові не було багато. На пальцях можна їх було почислити. Чорна нужда заглядала і Теофілеви в очі. Заледви сяк так став приходити до себе по недавнім пожарі, а тут вже нова біда. Про якісь припаси ані мови, бо вогонь все до чиста пожер. Але Теофіль ні на волосок не тратив духа. Його держала тверда, непохитна віра в Боже Провидіння. Впрочім він з маленьку, від уродження був загартований. Тай не одну біду, неодно нещастя перетерпів. Він знав добре, що Той, що навістив нещастям, Той самий також і потішить. Завсіди говорив своє: „Нехай діється Божа воля“. З тим він завсіди добре виходив. Тай і тепер не завівся. Дехто допоміг чим міг, і дідичка помогла в дечім.
