Сторінка:Леопольд фон Захер-Мазох. Український Йов (1925).djvu/67

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
— 67 —

В жнива ходив він день у день з жінкою до сусіднього дідича на роботу і заробляв тілько, що міг заосмотритися на зиму.

»Знаєш, жінко“ сказав раз Теофіль до Калини: — „як навістить мене яке нещастя, то помолюсь до Господа Бога, пожалуюся перед Ним на своє нещастя і відтак беруся до роботи. Чоловік повинен завсіди і все покладати всю свою надію на Бога. Бог добрий. Але ніколи, ніколи не повинен надуживати Божої доброти. Має на Бога надіятись, але й сам до всего свої руки прикладати. Хто впаде у воду і не буде всіми силами старався з води добутися, то утопиться. Ми не повинні з наріканнями та планами просити Бога о поміч, але старатися завсіди добре робити та терпіти“.

Зі знесенням панщини і опришки перестали вже грабити та палити панські добра. Много з них покинули своє погане ремесло, вертали до своїх загород і бралися назад до господарства. А хто не хотів, або не мав до чого вертати, то вів далі ледаще життя, нападав на зовсім невинних людий. Щоби їх позбутися постановило правительство за всяку ціну їх вишукувати і віддавати в руки справедливости. За голову такого розбійника назначена була нагорода сто дукатів.

Одного разу бачили люди як Анна Кривульська їхала на чорнім гуцульськім коні в гори. Заїхала далеко під одну височезну скалу, пристанула, крикнула з усеї сили по умовленому знакови, аж відгук відбився далеко по горах. Не довго тревало, як з темної гущавини вий-