шов узброєний мущина. Лице мав заслонене. Подав Анні руку на привіт.
„Чому ти так рідко приходиш сюди?“ — спитав.
„Та це вже послідний раз“ — відповіла холодно.
„А то чому так? Відколи це в тебе таке?“
„Бо так! Я не можу, голубчику, приходити більше сюди до тебе, бо хиба ти не знаєш, що на твою голову наложено сто дукатів нагороди. Дуже легко звернулиби на мене увагу і таким способом тебе знайшлиби, ну й тоді ти пропавби, голубчику“.
„То хиба вже ніколи не буду тебе бачити?“ — спитав.
„Можеш прийти до мене як хочеш. В мене дома ніхто тебе не найде*.
„Добре кажеш“ — сказав по хвилі — „прийду до тебе ще сьогодня пізно вечером, приготов лише добру вечеру“.
„Добре, любий, добре. Буду ждати на тебе, але памятай, прийди“.
Те сказавши навернула коня і пігнала назад в доли до дому.
Як лише настав вечір, Анна стояла вже перед зеркалом і приглядалася собі чи добре виглядає. Відтак пішла до кухні, сказала слугам, щоби вони не йшли спати аж доки не скаже їм. — „Маю сьогодня важне діло до поладнання“ — сказала.
Вернула назад до своєї кімнати і нетерпеливо ждала. Десь коло одинайцятої заковтав хтось злегка до вікна. Швидко встала і згаси-
