на землю, руки й ноги звязали міцними новими шнурами і закотили як безрогу під лаву. Слуги пішли спати тай Анна також положилася. Пробудилася рано, на крик бурлаки.
„Чого хочеш, любий?“ — відізвалась Анна.
„Чи тобі добре спалося?“ — спитав.
„Не дуже добре, а тобі як?“ —
„Е, мені зле. На що ти таку кумедію зі мною зробила?“ — сказав Семен гнівно.
„Та я чула, що Довбуш був такий силач, що як його звязала була його любка воловими жилами, то він пірвав їх як нитки. Тому то й я хотіла спробувати чи ти так само потрафиш“ — відповіла Анна злобно усміхаючись.
„Е, ти сяка така, розвяжи мене, я мушу втікати, бо вже ясний день“.
Анна не сказала ні слова, лише встала, зібралася, пішла до кухні і побудила службу. Один парубок запряг коні, другий знова з двома дівками винесли звязаного бурлаку на двір, висадили на віз, ще ліпше звязали, Анна завинула йому голову, а відтак привязали ще до воза сильним посторонком. Сама Анна взяла віжки в руки і пігнала з ним до Коломиї.
Коли висаджували його на віз, він кляв, на чім світ стоїть, відтак коли побачив, що криком нічого не вдіє, дав спокій. Та як віз мав уже рушати, став покірно проситись. Але Анна навіть і не глянула на нього. Десь в половині дороги скричав: „Ганусю, змилосердися наді мною, відвяжи мене, бо вдушуся, вже дихати не можу. Куди везеш мене, май мило-
