ній видрапався аж під стріху і отвором, який Теофіль зробив драбиною, видрапався на стрих. Перестрашені бідні люди навіть і не завважили що пес коло них. Чули лише як щось гримнуло і вода далі шуміла. Страшна филя вдарила в хату і несла її далі. Теофіль попродирав у кількох місцях стріху і зі страхом глядів на одностайне море. Филі завбільшки хати били одна об другу і здавалося, неначе величезна гора станула серед води. Відтак покотилась далі. Вода несла за собою все що лише було при березі. То тут то там чути було на воді рик худоби, скавуління псів та проникаючий зойк людий. Теофіль і Калина у смертельній трівозі пригорнулися одно до другого і тихо молились. Діти коло них плакали. Пес скавулів.
Дощ не падав. Ціле небо затягнулося густими, чорними хмарами. Ніч темна хоч око виколи. Зимний вітер добирався аж до костий. Обоє дрожали від холоду що і словечка не могли промовити. Теофіль позавивав діти у верету, яку взяв був з хати. Калина завинула ноги в подушку і мовчки сиділа. Кури, що були на бантах, бігали неспокійно з одного кінця на другий. Бідні люди були безрадні. Неминуча смерть стояла перед ними. Були майже певні, що всі погинуть в розгуканій воді. Як лише вдарила велика филя на хату, вони зажмурювали очі, щоби хоч не бачити своєї страшної смерти. Колиби ще раз вдарила яка филя хатою об беріг чи о що небудь, так слаба деревяна хата певно не видержить — розсиплеться
