Филі вже так не били, вода трохи успокоїлася. Хата з цілою родиною плила спокійно по воді аж врешті станула.
„Ми тепер вже десь або коло якого горбка або виплинули де на мілину. Сидім не рухаймося поки день не настане“.
На сході стало сіріти. День був уже не далеко. Вкінці розвиднілося. Густа мрака залягала кругом. Щойно тепер наші нещасні розбитки відітхнули лекше.
Кругом розливалося одно море. Вода і більше нічого. Ніде ніякого сотворіння. Здалека чорнілися гори. Небо покрите було густими хмарами. Мрака прилягла трохи до землі і прикрила все так, що нічого не було видко, лише сумне хмарне небо та мраку на землі. Далеко видніли сині Карпати, покриті снігом. Видко було вершки дерев, на яких сиділи мокрі птахи. Десь здалека виднів хрест на церкві. Відтак густа мрака піднеслась в гору і тепер знова нічого не було видко, лише безкрає море.
Писаренкова хата задержалася на вербах, що стояли при березі. Вкінці зпоза хмар показалося ясне сонічко і своїми лучами освітило води. Повіяв сильний вітер. Вода стала знова буритися, але хати вже не рушила з місця. Лише вітер схопив соломяну стріху, кинув далеко на воду і вона поплила з водою. Тепер бідна родина в гіркій розпуці вичікувала або якогось чудесного ратунку або нехибної смерти. З далека видко було людські хати з напів розваленими дахами. Коло хат видко було де-не-де людий.
