На однім горбку, де вода не дійшла, стояло стадо коний. Коло них крутився великий чорний пес неначе пильнував їх. Та коли Теофіль ліпше приглянувся, пізнав, що то був вовк, видко був голодний і крутився коло коний. Чути було як коні стали голосно іржати і збилися головами до купи готові кождої хвилі відперти напасника своїми копитами. По хвилі вовк забрався назад до ліса.
В тім надлетів над хату великий яструб і замірився просто на кури. Але Брисько став сильно гавкати і яструб полетів далі. Вітер знова притих, вода успокоїлася. Тепер можнаби спастися, бо до берега недалеко, коби лише було по чім перейти. Став надумуватися. Треба пробувати, може вдасться — сказав сам до себе. Зіскочив з хати і став пробувати йти тими вербами до берега. Якось поволеньки з великим страхом пересунувся на беріг. На березі стояло кілька довгих ялиць. Довго не надумуючись зняв одну ялицю і приставив від берега до хати. Якраз були досить довгі. Відтак положив другу, третю і четверту. Славаж тобі, Господи. Зітхнув радісно. Зробив вигідний місток, по якім безпечно міг переправити решту родини на беріг. Взяв насамперед хлопця на руки, за ним ішла Калина з дівчиною і так поволеньки перейшли на беріг. За ними перейшли спокійно кури а з заду Брисько. Відтак Теофіль вернувся назад, спустився дірою від заваленого комина до середини хати. На велику радість скриня була суха; висіла на двох ногах. Мало що бракувало, а булаби впала
