людий. А там вже не згине. Чейже вже неодно нещастя спадало на нього і якось з Божою помічю виходив ціло. Постояли так обоє на березі, порадились і вернули до своїх любих діточок з тим, що треба буде цю нічку тут перебути.
Нараз зачули гуркіт воза. Все близше і близше чути було. І справді надїхала фіра. Очам своїм не вірили. На возі сиділа пані Бронислава Саборська. Вертала зі свого фільварку, що був у сусідньому селі. Коли побачила Писаренка з женою та дітьми, здивувалася. Вона думала собі, що вони всі вже погибли в филях розгуканого Прута. Всі говорили в селі, що він з усею своєю родиною певно не виратувався. Дуже його жалували. Злізла з воза, прийшла до них і заговорила приязно. Вони з великого зачудування та втіхи не могли ані слова промовити. Аж як Бронислава казала їм поскидати все своє майно на віз і їм також казала сідати і їхати з нею до села, тоді обоє зі слезами стали дякувати їй за її добре серце.
„Не робіть мені цеї прикрости“ — сказала пані Саборська — „тепер не час на те. Збирайтеся скоро та сідайте на віз, бо вже вечеріє, а до дому далеко та дорога така, що хиба ворога нею карати“.
Небо випогодилось, засвітило сонце, повіяв теплий вітер, Весна настала, аж любо. Лише
