як сама недуга. Ах, чому я такий нещасний, опущений!…“
Калина зраділа. Вона думала собі, що йому вже лекше.
Не журися“ — сказала. — „Робота була, є й буде. Коби ти лиш був здоров. Не журися, завтра сама піду з хлопцем в поле з плугом і все зробимо так якби ти сам, не бійся. Будеш бачити, що все буде добре. Лише не журися. Журба може тобі ще більше пошкодити“.
„Роби як можеш і знаєш!“ — Сказавши те, положився знов і лежав як німий.
На другий день раненько Калина запрягла коні до плуга і вирушила з малим Дмитруньом в поле орати. Хлопчина поганяв а вона йшла за плугом. Як могла так орала, заволочила, засіяла. До тижня все поле було засіяне. Так само і в жнива. Ішли обоє з серпом у поле і жали без упину. Малий жалувався, що плечі болять, але мати успокоювала, що то так лише з початку, пізнійше не буде боліти як призвичаїться. Як вернули з поля, Калина зварила що можна було, прихапцем, попоїла і відтак сідала коло слабого і розказувала йому, як то вони обоє працювали. Теофіль слухав і нічого не відповідав. Хитав лише головою, а часом легко усміхнувся.
Для Теофіля, що жив природою, було дуже тяжко лежати цілими днями. Він все зітхав за свіжим воздухом, яким від колиски віддихав, за сонічком, за зеленню дерев та за милим запахом трави та цвітів. Найбільше манило
