його хоч з далека побачити роскішне збіжя. Тому майже що дня — як була погода — мусіла Калина виводити його зрана на двір під дерева в садку, звідки він радісно приглядався деревам, як коло них роїлися пчоли та упоювався запахом гарних овочів. Так лежав нераз від рана до вечера, час до часу попиваючи воду, зі збанка, що стояв коло нього. Хата його була недалеко Прута, зі садка був прегарний вид на ріку, на розлогі луги та на буйні зелені поля. Через весь день все лише молився та любувався красою природи.
Читати він не вмів, бо й хтож в ті часи з галицьких закріпощених селян умів читати? Та за те умів він читати з одної великої книги, яка для кожодго хоч і неписьменного лежить завсіди відкрита. Та книга — це ціла природа. Теофіль находив у ній усяку мудрість.
Він бачив, як то ластівки лискавкою перетинають воздух та подивляв їхнє знання, з яким вони по мистецьки виліплюють собі гнізда і як дивним способом кормлять своїх молоденьких ластівят. Або як ті трудящі пчілки цілий Божий день уганяють з цвітки на цвітку і зносять мід до улія. А вже не знати чи найдеться такий мистець на світі, що так гарно, так складно зумівби виробити з воску такі штудерні комірки. І то робить нерозумне сотворіння. Він не міг надивитися та начудуватися муравлями. Яке то маленьке сотворіннячко, а які тягарі двигає. Цілими громадами снуються по піску, по траві, навантажені тягарами і прямують до свого муравлища. І то тимбільше
