чудне та дивне, що ті маленькі звірятка одно другого ані не зачепить, ані саме дороги ие змилить. А яка в них згода, який взірцевий порядок! Відай на цілім світі нема такої громади, де люди жилиб у такій згоді, та мали в себе такий чудовий порядок. Або, бувало, гляне на те ясне сонічко: яке воно гарне, як чудово світить і гріє заразом. Якеж воно мусить бути велике та який там мусить бути вогонь, коли таку велику землю освічує і огріває, і то ще як нераз припече, аж ховатися треба де в холод. Дуже любив слухати як далеко шумів густий зелений ліс — не міг наслухатись. Навіть маленька ящірка тішила його, коли побачив як вибігла де з під каміння чи трави, і грілася на сонці.
Його вірний Брисько ані на крок не відступав від нього. Як Теофіль лежав у хаті, то й він і собі звинений в клубок лежав коло нього під запічком цілими днями. А як уже докучило йому так лежати, то простягав передні ноги, клав на них голову і так лежав. Як Теофіль був на дворі, то й Брисько ішов за ним і простягався побіч нього на траві. Від часу як Теофіль занедужав, він не гавкав ані не скакав, на нікого не дивився, мало дуже їв, а все сумував і мовчав як і його господар. Лише до часу вставав, обходив кругом Теофіля, обнюхував його, відтак ставав йому над головою, дивився йому в очі і знов ішов лежати на своє місце. Коли Теофіль трохи підвівся і закликав його по імени, то пес з радости скакав
