кав, вертів хвостом, бігав, прибігав до нього і лизав йому руки.
Люди бачучи теперішну невідрадну долю Теофіля і знаючи що він уже перетерпів у своїм життю, говорили: „Не знати чи є ще яке нещастя на світі, якого Теофіль не зазнавби“ — і назвали його Йовом.
В часі тої тяжкої недуги повиступали йому на всім тілі боляки, з яких витікав гній. Було це наче короста, однак не свербіло, а лише боліло так, що нераз з болю здавалося не видержить.
Так прийшла вже й осінь, а Теофіль ані не вмирав ані не чув ніякої полекші.
„Може хто тебе наврочив, або хтось може зі злоби на тебе таке наслав?“ — сказала одного разу Калина. Вона сама в таке ніколи не вірила.
„Ет, пусті забобони, сама не знаєш що плетеш“ — відповів Теофіль.
„Знаєш що?“ — сказала до нього Калина. — „В Садаґурі є один дуже побожний рабін, кажуть навіть, що він святий, бо богатьом поміг вже своєю молитвою… я піду до нього, може що поможе тобі“.
„Ех, жінко, жінко! Балакаєш зовсім як жінка. Що може жид помочи христіянинови, яка то вже жидова молитва. Всі, що до нього йдуть просити о молитву, продають Христа. А коли декому що помогло, то не за його молитвою, але сам Бог так дав без його молитви. Волію скорше сконати як йти до жида по молитву. Так наче молитва христіян менше
