мав нагоду бачити щонайкращі драматичні твори, відіграні дійсно великими акторами й не меншими акторками, то чомуж би й не міг був написати драми? Тем йому хіба не бракувало. Друга річ повість. Я ніколи не вірив, щоб він міг написати повість.
— Грозиш, Василю, — казав я до нього.
— Бігме, що ні. Таки напишу.
— Напишеш, але ще не пишеш.
Усміхався і махав рукою:
— Ет!
У його повісти я не вірив тому, бо Стефаникові, так сказати, бракувало широкого віддиху. Він брав тему у свою кріпку, як казав, хлопську жменю і витискав з неї всю воду. До останньої краплини. Лишався сам „мнєкуш”. З того мякуша він своїми жилавими пальцями формував постаті людські з таким виразом траґічного терпіння, що нагадувалася ґрупа Ляокона.
Та робота коштувала його багато сил і нервів. Як писав, то ходив марний і мрачний, ніби сам переживав те все, що пише. Не тим ставав. Маломовний, скупчений у собі, робив вражіння хорого чоловіка. На такі малі твори (розмірами малі), як він давав, могло йому вистачити сил і нервів, на велику повість ні. Гадаю, що й читачеві також.
Але, мій Боже, бувають всілякі несподіванки в світі, а в світі мистецького творення також. Міг і Стефаник написати повість. Та не нарікаймо, що не написав. Ціла його невеличка літературна спад-
