щина це властиво одна велика повість про хлопське життя і терпіння. Невжеж нам мало того?
Сказав я, що Стефаник довго носився зі своїми літературними задумами і стою при тім. Добре пригадую собі, як часом по вечері, коли ми сиділи вчвірку (Стефаник, Шміґер, я і моя дружина) і коли Стефаник розбалакався за чаєм, то починав:
— Не гадайте, що хлоп, це така собі проста машина, як плуг або ціп. У нас у Русові був раз… — і по тім вступі йшла якась дантейська сценка, з низки тих сценок, що їм на імя „Кленові листки”.
Або знов:
— Розповідала мені мама, що… — і Стефаник малював один із тих своїх високомистецьких малюнків, що зробили його імя безсмертним.
Відчувалося, що оповідаючи, він оформлював тему.
— Оповідаєш і буцім воно легко, — казав — а зачнеш писати, не йде. Перо робиться таке тяжке, як довбня. Слова тікають від нього, бо воно їх торощить… Плугом лекше орати.
Раз по вечері каже до мене:
— Вбирайся і ходи.
— Куди?
— Не питай, побачиш.
Не було ради. Треба було вбиратися і йти, бо Василь не любив, щоб йому відмовити.
Йдемо. Минаємо пошту, проходимо коло театру і Турлінського, — куди він мене провадить? — гадаю собі. — Чи не до Юзефа на пиво? Але знає, що я до Юзефа не радо ходжу, а на пиво
