також не ласий, бо гірке. А може до себе, до хати, щоб прочитати якесь нове оповідання? Алеж бо він читати не любить, хоч читає знаменито.
Аж і Турлінського минули ми і скрутили на залізничий дворець. Ага! Мабуть хтось зі знайомих приїжджає, або тільки переїжджає через Краків і Василь хоче мені несподіванку зробити.
І дійсно були це наші спільні знайомі, селяни, що перед галицькою бідою втікали за велику воду. Сиділи з жінками й дітьми, з клунками і клуночками на камяних плитах, як ластівки перед відлетом на телєґрафічних дротах, сиділи здовж перону попід студений мур. Змаргані бідою дома і невигодами в дорозі, помарнілі й почорнілі, як та земля, що з неї вийшли і від неї тепер утікали, куняли, немов попід плотами тіні. Діти зривалися зі сну, а мами їх зацитькували:
— Цить! Як приїдемо там, то булку тобі куплю таку білу й солодку, як цукор. І дримбу куплю зі щирого срібла, — обіцювала мама.
А батько тільки спльовував крізь зуби й цикав слова:
— Обіцяй, обіцяй, щоб тє проклинало, єк віросте. Гадаєш, що втікнемо від нашої біди? Вона за нами, як пес побіжит, як тінь за чоловіком піде. Де хлоп, там і біда.
— А чогож ми їдемо туди? — питалася жінка.
— Чого? бо мус. Мус нас жене; тут вже довше вітримати тяжко. Там, хоч не краще, то буде інакше.
