— То на таке ти мене витягнув, чоловіче, з села, як тую вишню з землі, з корінням вирвав? Світоньку ти мій, Матінко свєта! — і жінка в плач.
А Стефаник до мене:
— Чуєш?
— Чую, — відповідаю коротко і йдемо далі.
Аж побачили ми якогось старшого ґазду, вдягненого „файно”, буцім на празник їде.
— Ви зі Стецевої? — питає його Стефаник.
— Зі Стецевої, прошу пана, — або що?
— Що там єґомосць роблєт?
— Здорові, Богу дякувати.
— І пустили вас?
— Та відраджували, навіть читали якесь „в світ за очи” аж ціла церква ревіла.
— А ви таки поїхали.
Селянин став ближче приглядатися нам, буцім пізнавав Стефаника.
— Та їдемо, прошу пана, бо там, кажут, землі є богато, а в нас ще трохи й будут самі межі. Нарід множитьси, а землі не прибуває. От взєти мене. Дві доньки мав, віддалися, зєті пристали до них, треба їм було врізати по кавалку тої земельки, бо з чого виплекають унуків. Я на малім ґаздувати не люблю. А трох нас, то за багато рук, і розумів також.
— Алеж бо ви вже старі, — на те йому Стефаник.
— Прошу пана, то лиш пес старий, а чоловік, славити Бога нє. Я ще і там дороблюся чогос і до краю може ще трохи тих долярів пришлю.
