— Може й мені пришлете, — жартує собі Стефаник.
— Та ви либонь, чи не Стефаників син, — підсміхнувся хитро дядько. — Такому богацькому синові гамериканцких долярів не треба.
— А хто його знає, як воно буде. Ну, щасливої вам дороги, батьку!
І ми пішли. Пройшли раз і другий перон. Стефаник буцім когось шукав — не було. Вже не зачіпав нікого. Ішов захмарений і злий.
— То таке тут, а що було там? — звернувся до мене.
— Де там? — питаю.
— А як відїздили зі своїх сіл, як їх виривало з землі, ніби вітер тую деревину рве. То, небоже, мусит бути написане, але так, як воно було та ще буде.
|
|
І написав.
За якийсь час пішов я на Аріянську 1., щоб Василя запросити на мамунині пироги зі сметаною.
Був сам, навіть Шміґер кудись повіявся, як він казав. У хаті чисто, на столі також. Лиш білі листки паперу, чорнило й перо. А на підлозі, коло крісла ціла купка порваного папіря.
Стефаник писав свій „Камінний хрест”.
Він не любив перечеркувати написаного, дописувати, справляти і вигладжувати. Напише речення, прочитає і як воно йому не подобається, то
