передре і кине. Пише наново, поки не вийде сторінка така, як він хотів, така, що на ній ані викинути нічого, ні додати, ні навіть слова переставити не можна.
— Бачиш, кілько то я паперу збавляю, аж гріх. А люди собі гадають, що воно от так собі: сів тай написав. Ая! Тєжкий хліб і не дай Боже письменником бути.
І знов декілька днів минуло. Аж стрічаю Стефаника на Плянтах. Іде з Collegium Phisicum, де чомусь то листи до себе відбирав. Якусь коперту в руці тримає. Досить грубу.
— Куди ідеш, Василю?
— А. Несу на пошту трохи того „Камінного хреста”. В Золочеві друкуют. Яцків тим турбується. Посилаю скрипт і посилаю, а їм все мало і мало. Тая друкарська машина жере як віл. А я не писар, ані не канцеліст якийсь.
|
|
І з тих буцімто численних посилок вийшла невеличка книжечка в жовтій окладинці, під написом „Камінний хрест”.
Невеличка, але яка!
