тільки за голову брався, що ми, культурний народ, не маємо в столиці краю свого театрального будинку.
— Як ви на це можете дивитися, люди, і не спалитися зі сорому?
Я його заспокоював, говорив, що вже збіраються датки на будову і казав навіть кілько зібрано.
— То чомуж не будуєте? Хочете конкурувати з польським? Смішне. Збудуйте простору салю і велику сцену, з усім, що до вистав потрібне. А всякі стуки[1], каріятиди й капітелі, позолітки і плюші лишіть до лиха! Ви нація здорова і молода в собі, пощо вам тої буржуазної хороби?
Скільки разів приїхав до Кракова, не забував про мою хату. Звітався, побалакав і просив, щоб брати жінку й іти з ним до якогось льокалю. Але, як його ми задурили, якось і затримали до вечері, то вже лишався і поза північ, бо до розмови ніколи йому тем не бракувало. Особливо, як розмова зійшла на село й на хлопів. Це його найбільше цікавило. Там були для нього справжні люди, що виросли з землі, а не з ґазів та сопухів міських, люди, що дихали повітрям, а не фарбою друкарською і параґрафами ті „бідні паперові, забріхані люди”.
Як приїхав до Кракова, то цілими днями, вечорами й ночами ходив по каварнях і театрах,
- ↑ Stucco, імітація мармуру.
