прозвав мене Богданом Богомазовичем. Як треба було для ґімназії, або для нашого громадянства якого портрету, чи грамоти, зверталися до мене. І я ніколи не відмовив. А всеж, хоч як багато я рисував, то читаючи книжки, я нераз на марґінесах писав олівцем вірші. Може вони й не були гірші від тих, що тепер пишу, але я не прикладав до них ніякої ваги й вони попропадали. Щойно у пятій клясі написав я для проф. Штайнера польське домашнє завдання віршем, не знаючи, що й Яричевський також його віршем написав. Дістали ми відзначаючі ноти і проф. Штайнер відчитав ті наші „твори” прилюдно в клясі, додаючи, що ще тоді, як він учив польської мови в Дрогобичі, то Іван Франко писав йому дуже гарні вправи, які він зберігає на памятку до нині.
Увесь час, як проф. Штайнер читав мій вірш і як балакав про Франка, я рад був сховатися під землю. Так мені соромно було, немов ученикові пятої кляси, що його приловили з панночкою на любій розмові. Зі своїм малярством я не скривався, але з поезією — так. Хто мені хотів докучити, то казав на мене: „поет”, „віршопис”, або деклямував першу строфу з того „відзначаючого” („цілюющого”, як ми з насміхом казали), завдання. Я любив поезію, але хотів її любити тайки, щоб ніхто про це не знав, а вони виводили тую мою любов на ринок, на „позорище вселюдне”.
І вивели. Довелося таки бути поетом й залишитися ним до нині.
