Та коли вже на це пішло, я, не тямлю в VI, чи в VII. клясі, вибрав два-три свої вірші, переписав їх чітко та гарно і роздобувши десь адресу Франка післав їх, прохаючи відповіді, чи мені дальше такі вірші писати, чи ні.
Кинув лист до скриньки і втікав від неї, немов від місця злочину. Каявся, жалував, що зробив таку дурницю, але пропало. Тепер залишається одно: чекати на відповідь. Чекав тиждень і два, місяць і другий, відповіді не було.
— Чому я марки не долучив? — питав я себе. — І не лише марку, але й заадресовану коперту треба було додати, — казав собі. — А так — пропало!
І в душі моїй залишився, як не жаль до адресата, то таки якесь гірке почуття. „І що йому шкодило відповісти?”
Не прочував тоді, що й мені прийдеться колись такі самі гріхи на свою совість брати.
Я також лишив неодин такий лист без відповіді. Не тому, щоб не хотів відповісти, лиш що сил і часу не було. Каюся тепер того гріха і прошу вибачення.
