селі, здалеку від гамору Львова і від редакційної літературної та наукової праці. Мав на собі якусь люстринову попелясту, легку блюзу, вишивану сорочку й нові, але чомусь роздерті черевики.
Я тоді багато рисував і не диво, що малярський вираз моменту найсильніше врізався в мою память.
Найвищого росту був мій батько, трошечки нижчий Андрій Чайковський, а найнижчий Франко. (Такого росту уявляю собі Шевченка, себто середнього). Всі три широкоплечі, сильно збудовані мужчини, усі три синьоокі. Батькові очі всміхалися, Чайковського дивилися бистро, щоб помітити щось цікаве (він же знаменитий оповідач), а Франкові гляділи, ніби крізь якусь червонаву імлу, оминали людей, деколи здавалося, гейби вони позичені в нього, то знов, ніби не привикли до сонця, бо задивлені були вглиб, у душу. І всі три визначалися маркантними фізіономіями й цікаво збудованими головами. Батькова була незвичайно кругла та реґулярна, мов виточена, Чайковського велика, чоло вискакувало вперед, а Франкове ще більше, підлазило кудись угору, вверх.
— Сідайте, а краще сказати, кладіться, Богдане, коло нас, — відізвався Чайковський, але мені, молодому студентові фільософії, ніяково було встрявати поміж старших і я присів на лавці під розложистою, старезною грушкою, що виглядала на прародичку всіх трьох батькових садів. Внизу, за берестовим ліском шуміла Золота Липа, ніби на хвилях своїх несла торохтіння тих численних млинів,
