що їх колеса мусіла обертати, за Липою бігла білою стрічкою мурована дорога з Бережан до Золочева, поміж горбами видно було шматок бережанського великого ставу, долом луги а кругом поля, села й ліси, здебільшого дубові.
— Гарно тут — сказав Франко. — Але двора не бачу. Де двір?
Йому відповіли, що двора в Жукові немає, що тут жив Ян Бєлєцкі, якого траґедію виспівав Словацький у своїй поемі, бо ще й досі живуть у Жукові Білецькі, але вже не шляхтичі, а селяни й на подвірю у них є якісь муровані пивниці, ніби останки того двора, що його збурив і слід по ньому заорав великоможним пан на Бережанах.
Франко глянув на стареньку церкву. — „Była to cerkiew z modrzewia jej ściany“ — проговорив виїмок з поеми Словацького і нараз спитав:
— А як-же з рибою у Золотій Липі? Хто її ловить?
Відразу видна була його цікавість до риболовлі, яку дуже любив.
Про що балакали далі не тямлю, бо я побіг подивитися, як примістили й як угостили коней Чайковського і який готовлять обід на привитання таких гостей. Обід, можна сказати, був по попівськи добрий. Обідали ми в покою від ґанку, де не було вікон, тільки шкляні двері. Ґанок був оброслий зеленим, буйним виноградом і зеленаві рефлекси падали на всі обличчя. В невеличкім покою було, як на таку жару, досить холодно. Як подали рибу, то Франко дорікав моїй мамі, нащо
