Мати приладила гостям постіль у гостиннім покою, за великою салею з трьома вікнами і двома печами, де, як казали, раз сорок пар танцювало.
Франкові постелила на ліжку, а його синкові на канапці.
Вже й ми, домашні, збіралися йти спати, досвіта треба було гостей виряжати до залізниці, коли я спитався, чи дівчина дала Франкові свічку та воду на ніч. Виявилося, що ні. Я взяв одно і друге і на пальцях перейшов салю та несміливо зазирнув до гостинного покою.
Франко сидів на кріслі коло канапки, обтулював дитину і присипляв її якоюсь казкою, мабуть одною з тих, що склалися на збірку: „Коли ще звірі говорили”.
Не знаю чому, але образ цей був для мене якоюсь дивною несподіванкою. Такої батьківської ніжности по суворім і поважнім Франку я тоді не сподівався. І та жанрова картинка до нині залишилася в моїй памяті. Якби я був малярем, то радо переніс би її з голови на папір.
