Сказав я це Франкові, вітаючися з ним. — Жаль тільки, що селян так мало — відповів мені коротко, бо короткою була наша розмова. Франко тоді, по відомих непорозуміннях, так сказати, примирився був зі своєю суспільністю і тепер усе хтось підходив до нього і здоровився з ним, як не щиро, то ввічливо і з пошаною.
Свято почалося сценічним прольоґом „Великі Роковини”, які нарочно на цей день написав Франко, а віддеклямував Лев Лопатинський. Вірш звучав дзвінко, легко впадав крізь ухо до душі, будив бадьорий настрій. Почувалося, як „дух у салі ріс на силі” і як степенувався загальний підєм. Я знав Франка мало, бачив його звичайно поважним і задуманим, тимто мені й дивно було, що зпід його пера вийшли такі, можна сказати, крилаті слова.
Тоді, на тім зїзді, почув я також перший, і мабуть єдиний раз, як Франко промовляв прилюдно. Було це в салі „Frohsinn-у“, в давнім готелю Жоржа, в подвірю, там де нераз театр „Бесіди” давав свої вистави. Там вітали Франка святочним комерсом. Відповідаючи на привіти казав він, що ніколи не вважав себе ані великим талантом, ані героєм, ні зразковим характером, тільки був тим мулярем, що замуровує ліри в нашім народнім мурі і тим пекарем, що для наших людей пече хліб насущний, бо вихований у твердій школі життя засвоїв собі два принципи, а саме: сповнювати свій обовязок і безнастанно працювати.
До того завзивав також і наш загал, бо ніякої ласки від нікого нам не дожидати, а числити лише на власні сили. Балакав спокійно, рівно, без piano
