і forte, без crescendo і decrescendo, буцім не балакав, а читав письмо, написане на білім обрусі стола, від якого майже не відривав своїх сивих, ніби мрякою осотаних очей. Було щось у тій промові, що нагадувало читання наших євангелій страсних. І як у тих євангеліях так і в промові Франка була одна, може над усе дорожча цінність, а саме: переконлива щирість. Ні сліду охоти „робити вражіння і викликувати ефект”, ні крихітки зайвого патосу. Навіть тоді, як Франко казав: „Нехай пропаде моє імя, але нехай росте і розвивається український народ!” — ви патосу не чули. Не була це фраза, лиш свідоме, з глибин душі добуте бажання, гадка, з якою він може й довго бився, але як раз приняв її за свою, то вже вірний їй залишився.
Слова його падали спокійно, рівно, тихо і робили тим сильніше вражіння, що добувалися із серця, наболілого кривдою, зазнаного від чужих і — своїх, хоч про ту кривду й помину в його промові не було.
Я слухав її і той невеликий ростом чоловік, що стояв передімною за столом у чорнім „шлюсроку” і в вишиваній сорочці, ріс у моїх очах до розмірів якогось нашого, українського Мойсея.
І якщо в моїй душі був ще якийсь залишок горечі з хлопячих літ (лист без відповіді!) то й він щезав без решти.
Це ж була не ювилейна промова, а слова перемиря визначної одиниці з окруженням, фінал такої частої драми з життя культурних народів.
