го, але радить одно місце змінити. Я собі це місце затямив і змінив, так як він мені порадив, не тільки тому, що це радив Романчук, але ще більше тому, що поправка була дійсно влучна.
До прилюдних виступів привик я був від дитини. Ще як малому хлопцеві казав дідо (батько мами, Михайло Глібовицький) деклямувати перед гостями „Перебендю”, „Бандуриста” та „Белізаря”, щоб похвалитися, яку то добру память має його внук; у ґімназії товариші посилали мене як промовця до господаря кляси з побажаннями на імянини, а від пятої кляси казали або промовляти, або деклямувати на Шевченкових святах. Як студент університету виступав я у ріжних містах і при ріжних нагодах. Не скажу, щоб я рвався до тих виступів. Вони мене коштували багато нервів, бо я мав і маю до нині трему, поки не зачну промовляти. Тоді я вже спокійний і певний себе, але перед виступом, нераз навіть кілька днів ходжу, мов не свій, лихий на себе і на інших. Так було і на Лисенковім святі. Ще гірше, бо мав я виголосити свій вірш у честь того чоловіка, якого твори я так високо цінив і якими так щиро захоплювався.[1]
- ↑ Як ми влаштовували ґімназійне свято Шевченка (я був тоді мабуть у VI. клясі), то Лисенко на наше прохання прислав нам був свою кантату до слів Шевченка: „Бють пороги”. Дуже добре пригадую собі з якими труднощами, але і з яким то пієтизмом виучували ми цей нелегкий твір, поки вивели його при акомпаніяменті ґімназійної орхестри. Наш хор, і я в ньому, співав Лисенкові квартети, його прегарні баритонові соля знав я напамять, а тета моя пок. Дарія Глібовицька радо грала фортепіяновий „витяг” із „Різдвяної Ночі”.
