Оце він сидів у льожі ліворуч від сцени, і хоч яку перебув далеку дорогу — такий свіжий і хоч мав шість хрестиків — такий молодий. Добре збудований, але не огрядний, мав такі жваві рухи, як молодець, пристійний, елєґантно вдягнений, уважливий і ввічливий, притягав усякого до себе. Був це европеєць в повнім значінні цього слова, а разом із тим зразок українського інтеліґента зі старими, по предках одідиченими культурними традиціями.
Я в Києві не бував і не мав щастя познайомитися із середовищем, у якому проживав наш великий компоніст, але від інших знав дещо про гостинні і високо культурні доми Лисенків та Старицьких, а також про їх великі заслуги для нашої літератури, мистецтва та національного поступу. Чував і про те, як Лисенко, ширяючи духом у країні мистецьких звуків, не чув ніколи приземної мови буденного життя і які з того виходили цікаві, ба й смішні непорозуміння.
Все воно нараз зявилося передімною, і мені здавалося, що я забув свій вірш, що поплутаю строфи і — вийде „скандал”. Одним словом — „трема”! А тут ще й Франко сидить, якраз передімною і чомусь то дивиться на мене, хоч звичайно очі його блукають у далині. Насилу запанував я над собою і якось щасливо, без найменшої запинки виголосив я свій вірш. Зашуміла й загуготіла стара Скарбківська саля і я зійшов зі сцени.
Якжеж я здивувався, коли Франко приступив до мене та стиснув мою руку. „Я не люблю прина-
